Шевченкіана поетична

 

Шевченкіана поетична

Збірка поезій про Шевченка або його теми різних авторів



 

 

Галина Гордасевич

 

Триптих на тему Шевченка

 

               І

 

Хрущi над вишнями гудуть,

В саду дрiмають соннi вишнi,

А матерi до хвiрток вийшли

Поглянуть, чи сини iдуть.

 

Так легко матерям зiтхати!

Сягнувши далей i висот,

Сини вертаються. I от

Сiм’я вечеря коло хати.

 

Вже соловей завiв своє

Десь у гущавинi вишневiй,

А у високiм чистiм небi

Вечiрня зiронька встає.

 

I от поснули вже сини,

А в матерiв новi турботи.

Весь вiк готовi ждать вони

Синiв iз мандрiв чи з роботи,

Лиш щоб нiколи – iз вiйни.

 

             II

 

На моїй квiтучiй землi,

Де лiси i галяви суничнi,

Зникають журавлi,

Небеснi й криничнi.

 

Присипанi пилом кущi,

Мов сироти невтiшенi,

I давно не гудуть хрущi

Над Шевченковими вишнями.

 

Як далеко вперед ми пiшли!

Як ми круто життя замiсили!

Не спiвають дiвчата пiснi –

«Гевi-метл» бешкетує щосили.

 

Амiаком i сiркою тхне.

Рiчку кури долають бродом.

Що нам ще залишилось "не",

Щоб вже зовсiм не бути народом?

 

               ІІІ

 

Горить Шевченкова хатина,

Де вiн малесенький зростав,

Де гiрко плакав сиротина

І звiдки генiєм восстав.

 

Було тут хлопцю на горiхи!

Нелегка доленька була!

Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи –

Всю Україну застила.

 

І що було в тiй хатi красти?

Старе рядно чи черепка?

Вiдкiль на нас такi напастi?

Чия злодiйська та рука?

 

Яка у ворога личина?

Хтось засмiявся.

                   Чи не вiн?

Яка була тому причина,

Що не лунав тривожний дзвiн?

 

А нашi славнi українцi –

Невже в них серце не болить?

Вони все дiлять: то червiнцi,

То славу кинулись дiлить.

 

І що їм ворог за спиною!

В братах шукають ворогiв.

Сич озивається луною,

Днiпро тiкає з берегiв,

 

І Гонта плаче: – Де ви, дiти?

Де гайдамаки? Їх нема.

Вже є держава. Час радiти,

А серце острахом пройма.

 

1991 р.

 

 



Борис Грінченко

ШЕВЧЕНКОВА МОГИЛА

Степи простяглися широкі,
Степи простяглись навкруги;
Прославшись до моря стягою,
Дніпро підмива береги.
В степах тих високі могили,
Найвища ж, найбільша одна —
Стоїть над Дніпром ясноводим,
Стоїть і самотня й сумна.
Висока й велика могила!
В могилі спить батько Тарас...
Багато зробив він на світі
І мучивсь багато за нас.
Він рідній віддав Україні
І душу, і серце свої.
Своїми піснями-сльозами
Він виспівав горе її.
Своїми піснями-сльозами
До правди й любові святих,
До світу ясного науки
Він кликав старих і малих.
За волю до смерті він бився,
За неї життя положив, —
І тихо навіки заснув він
І спить серед рідних степів.
Степи простяглися до моря,
В степах над широким Дніпром
Сумує самотня могила
З високим і білим хрестом.
І тую могилу Велику,
Й того, хто в могилі поліг, —
Уся Україна їх знає
Й повік вона знатиме їх!



Олександр Афанасьєв-Чужбинський

ШЕВЧЕНКОВІ

Гарно твоя кобза грає,
Любий мій земляче:
Вона голосно співає,
Голосно і плаче.
І сопілкою голосить,
Бурею лютує,
І чогось у бого просить,
І чогось сумує.
Ні, не люди тебе вчили:
Мабудь, сама доля,
Степ, та небо, та могили
Та широка воля!
Мабудь часто думка жвава
Труни розкривала
І козацька давня слава
Як сонечко, сяла;
І вставали з домовини
Закуті в кайдани
Вірні діти України:
Козаки й гетьмани.
І святі кістки біліли
Спалених в Варшаві;
І могили кровавили
Прадіди безглаві.
Мабудь, ти учивсь співати
На руїнах Січі,
Де ще рідна наша мати
Зазирає в вічі;
Де та бідна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по світу кобзу носить,
Щоб співати миру
Про козацтво незабутнє,
Вірне, стародавнє,
Про життя козацьке смутне,
Смутне, але славне.
Знаю ж, братику рідненький,
Як учивсь ти грати:
Ти послухав теї неньки —
Тай став нам співати.

1841, Чугуїв.



Іван Франко
 
Шевченко і поклонники

Апостол правди і науки,
Котрого ждав ти день по дню,
Прийшов, простяг потужні руки, -
І легіон ім'я йому.
Но ті, що змаленьку кормились
Дум твоїх скорбних молоком,
Що всьому світові хвалились
Тобою, с в о ї м співаком,
Ті, як нового гостя вздріли,
Позатикали вуха всі,
А то й в поліцію побігли,
Низькопоклонники твої.
5/IV



Богдан-Ігор Антонич

ШЕВЧЕНКО

Не пишний монумент із мармуру Ти залишив по собі,
коли туди відходив, звідкіля немає вороття.
За бронзу й мідь тривкіше слово — і як завжди сонце сходить
і не цвітуть свічок лілеї молитвами забуття.
Не тихне сторож вишні — соловейко в місяця пожарах,
дівчата не вмовкають, і зозулиним весіннім чарам
все піддане. Земля і на землі закон зростання й крові.
Змінливість вічна і трива незмінність прав і справ.
Країна, що над нею місяць грає, як і грав,
волошково, пшенично, черешнево, вільхово, вербово.

Не тихне клик чаїний над лиманами, що в них заснули
вітри завмерлих бур, немов стяги потоплених човнів,
де сплять сповиті у китайку дні минулі
і море морщить хвилі, наче людські чола наглий гнів.

Це Ти сто літ показував мету і шлях стовпом вогнистим,
ми виросли у спадщині Твоїй, як в сяйві сонця листя,
у куряві воєн, у мряці буднів час Тебе не зрушив.
Твоє наймення мов молитву кладемо на стяг,
бо знаємо, що мов тавро понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі.



Петро Бутурлін

ШЕВЧЕНКОВА МОГИЛА

Над степом зноситься гора-могила;
Земне з землею поєдналось в ній;
Одвічний сон, нерушний супокій
Знайшла собі тут знівечена сила.

Але що смерть?- Як пісня легкокрила,
Мов вітер вольний в спеці осяйній
Несе в майбутнє огневий напій,
Що ним минувшина жила й міцніла.

Побожний гостю! Припади чолом,
З душі зринає радісний псалом,
Хоча від сліз і туманіють вії.

Там дід Дніпро і степ без берегів,
А тут гора, розлогий шум гаїв
I хрест, як символ муки і надії.

(Переклад з російської Миколи Зерова)



Павло Тичина

ШЕВЧЕНКО

Всі його ми батьком звемо,
Так від роду і до роду:
Кожний вірш свій і поему
Він присвячував народу.
Він любив усе прекрасне,
Все ненавидів потворне, —
І його ім'я незгасне,
Світлий образ — неповторний.
Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.
Ясен досвіт ще не сходив, —
А йому перед очима
Дружба радісна народів,
Як зоря, палала зрима.
Ось чому в сім'ї великій,
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він вовіки,
Як безсмертний наш сучасник.



Євген Маланюк

* * *
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — «Кобзар
Тарас»
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх
рас,
Полум'я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.

Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.

А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.



Василь Стус

ШЕВЧЕНКО. ДОРОГА ДО ОРСЬКА

І закривавились твої сліди
по сніжних кучугурах. Скільки ока —
все далина: порожня і глибока.
А ти — іди. А ти — іди. А — йди.
Тут мали бути села й городи,
текли річки, стояли частоколи
лісів соснових. Пусто все і голо,
немов після татарської орди.
Був битий шлях — ще вчора. А тепер
весь виднокрай зотлів, а люд — помер,
а вітер видув, а сніги встелили,
а заздрісні боги благословили.
Цей навіжений, цей скажений степ
на весну бугилою поросте.



Юрій Андрухович

ШЕВЧЕНКО

я зашкодив сатані і тепер діла пропащі
із кумедних валунів обізвався дикий пращур
перестріне на валу і гаркаво засміється
гляньте юному ослу чорна жриця віддається

я забуду прорости на задвірках сеї мови
де літаючи кроти будуть свідками єгови
де повітряні шари як модерні одаліски
де у прихистку чадри верховодять голі мізки

але хай живуть усі на порепаній долоні
рештки снів і голосів поцілунків і агоній
хай знервованим роям не підставлять голу шию
хай доконують а я братолюбієм укрию






Обновлен 17 авг 2014. Создан 13 фев 2014