Хто він: Тарас Григорович Шевченко чи Тарас Миколаєвич Романов?

 
 

Хто він: Тарас Григорович Шевченко чи Тарас Миколаєвич Романов?

Що важливіше: гарний міф чи негарна прадва? А хіба правда буває негарною? Правда є правда і їй байдуже, як хтось її трактує і сприймає. Я так вважаю - Богдан Гордасевич.



 

Тарас Шевченко – пророк України

 

Тарас Шевченко – пророк України

або відомий і невідомий Шевченко



Тарас Шевченко – Пророк України


При всій значній кількості різноманітних друкованих матеріалів про видатного українця Тараса Григоровича Шевченка, його особистість і до цього часу полишається непізнаною в усій своїй повноті. Загадка феномену Шевченка залишається нерозгаданою!
Всі, навіть вороги-українофоби, визнають Тараса Шевченка за Пророка української нації, але чому саме він набув такого значення – ніхто не зумів відповісти. Безпомічність в осягненні всього генію Тараса Шевченка призвела до штампування спрощеного і значною мірою бутафорського образу митця і людини. Тиражуються стандартні фрази, думки, портрети, погруддя і пам’ятники, які перетворюють Тараса Шевченка в своєрідну декорацію та формальний атрибут, тоді як потрібно навпаки відкривати і черпати всю ту життєдайну глибочінь його величної натури. Ось чому однією з найголовніших умов для кожного, хто починає знайомитись з життєписом Тараса Шевченка, має стати критичне ставлення до різних усталених догм, суджень та визначень стосовно і його особи, і його творчості.
Багато чого в долі Тараса Шевченка залишається недослідженим, а проте найдивнішою крізь всю його біографію простежується унікальна риса вродженого аристократизму. Не піддається поясненню той феномен, що будучи за соціальним походженням з самої найнижчої верстви царської Росії – кріпаків, тобто рабів, в своєму особистому житті Тарас Шевченко був не просто «аристократом духу», але фактично аристократом в усьому. В нього абсолютно не було комплексу людини якогось нижчого гатунку. Шевченко вільно почувався в будь-якому середовищі, ніколи не зважав на титули і звання присутніх, не проявляв запопадливості з цього приводу і навіть більше того: він не те, щоб мав побожливе ставлення до державного вінценосця, а навпаки поводився стосовно царської особи якось зверхньо, критично і навіть з презирством. Аристократи-дворяни, які захоплювались грою у вільнолюбство, не дозволяли собі такого зневажливого ставлення до правлячого сімейства, яке виявляв Тарас Шевченко. Причому варто наголосити, що це не було ніяке хамське палюження пана колишнім рабом. Ні. Ця зневага йшла від свідомого розуміння в усій повноті брутальної ницості правлячої верхівки і всього соціального ладу кріпацької Росії. Шевченко бачив, знав і усвідомлював усе реально, а тому казав правду, щиру правду. Власне оце викривальне правдолюбство зробило Тараса Шевченка бунтівником і революціонером. Він все життя прагнув до побудови справедливого суспільного ладу, про що яскраво свідчить його участь у Кирило-Методієвському братстві.
Бунтівна риса характеру і прояви непокори простежується крізь все життя Тараса Шевченка, тому про це потрібно зауважити до початку переповідання біографії митця. Як і про ще одну глибинну властивість натури Тараса Шевченка – його людяність в розумінні високого християнського гуманізму. Правдива релігійність Шевченка проявлялась в тому, що ненавидячи всіляку несправедливість, він водночас з якоюсь всепробачаючою любов’ю ставився до всіх людей. У Шевченка відсутні почуття упередженості або якоїсь патологічної ненависті, а тому він мав друзів різних національностей, вільно користувався слов’янськими мовами тощо.
Від самого свого народження 9 березня (25 лютого за старим стилем) у 1814 р. в селі Моринцях неподалік м. Корсуня, Тарас Григорович Шевченко об’єднав в собі генетично всю Україну від сходу до заходу, бо його мати Катерина Бойко вела свій родовід від карпатських бойків, а батько Григорій Грушівський-Шевченко був вродженим представником сходу, тому що його рід здавна жив на правобережжі поблизу Дніпра-Славутича, а лівобережжя на той час було малолюдне і там починалось «дике поле».
Залишається нез’ясованим, чому батько мав подвійне прізвище Грушівський-Шевченко і чому малий Тарасик спершу звався Грушівським, а потім став зватись виключно Шевченко. Так само існує багато плутаниці з назвою села, де провів свої дитячі роки Тарас Шевченко: загальноприйнятою є назва села, як Кирилівка, тоді як всі його мешканці і сам поет називали село Керелівкою.
Про дитинство Тараса Шевченка та його юність достовірних відомостей збереглося мало, зокрема навіть в своїй автобіографії у 1860 р. Шевченко подає багато неточностей. Так він вказує, що став сиротою з 8 років, тоді як насправді його мати Катерина померла у віці 39 років 20 серпня 1823 року, а батько Грицько помер 21 березня 1825 року на 44 році життя. На той час Тарасу Шевченку сповнилось повних 11 років. З сестер і братів поета найстарша його улюблениця-нянька Катерина мала 21 рік і вже два роки була одружена з А. Красицьким й жила в с. Зелена Діброва; іншим виповнилось: Микиті – 14, Ірині – 9, сліпенькій Марії – 6 і найменшенькому Йосипу – 4 рочки.
Таким чином юні роки Тараса Шевченка поділяються на два виразні періоди погідного дитинства до смерті матері і фактично злиденне безпритульне життя після. Одразу по смерті жінки Грицько Грушівський-Шевченко мусів для догляду за дітьми одружитись вдруге з вдовою Оксаною Терещенко, яка теж мала троє дітей. Мачуха від самого початку не злюбила малого Тараса і він її також, тому часто тікав пішки в інше село до своєї сестри Катерини, щоб хоч трохи підживитись.
А взагалі малий Тарасик повсякчас виділявся серед дітей та проявляв свою талановиту натуру: він дуже любив малювати, легко навчився читати і писати, добре запам’ятовував все почуте, особливо всотував в себе гайдамацькі спогади діда Івана, знав безліч пісень і легенд.

(На жаль досі є малодослідженою тема Тараса Шевченка, як співака, хоча згадок про його дуже гарний спів є у багатьох джерелах, тобто він був не тільки видатним художником, але і знавцем народної творчості та майже фаховим співаком-виконавцем у панському середовищі, що також робило Шевченка дуже популярним.на той час. Окремою недослідженою темою щодо Тараса Шевченка є його чисельні виступи з декламаціями власної поезії, а також інших улюбленних поетів та творів народної творчості, що простежується за Шевченком у продовж цілого життя.)

Визнання особливості Тарасика одержало підтвердження у дивному заповіті батька, який йому єдиному з своїх дітей нічого не вділив у спадок з свого майна, коментуючи цей вчинок такими словами: «Синові Тарасові із мого хозяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком; з його буде або щось, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Можна тільки здогадуватись, які насправді об’єктивні причини приховано у цьому дуже суб’єктивному твердженні батька щодо свого сина і ставленні, як до нерідного.
Вдруге визнання особливості Тараса Шевченка відбулось у 1829 році, коли він по роках поневірянь, намагаючись оволодіти фахом маляра, приходить у віці 15 років до панського маєтку, щоб попросити в управляючого дозволу вчитись малюванню, але той одразу бере Шевченка до панської дворової челяді. Дуже швидко з кухонної прислуги Тарас Шевченко опиняється на посаді так званого «козачка» і перебуває постійно при особі пана. З ним він кілька разів подорожує з маєтку у Вільшаній до Києва, а з осені 1829 р. вирушає у тривалу подорож до Вільно (теперішній Вільнюс, Литва).
Про те, яке було ставлення до Шевченка в панських палатах яскраво говорить той факт, що коли в грудні 1829 р. за провину у тому, що Тараса спіймали пізно вночі за малюванням при світлі свічки і це, на думку пана, могло спричинити пожежу, - його наказали відшмагати на стайні, то для здавалось би загартованого поневіряннями і змалечку звиклого до «березової каші» в науці у дяків молодого юнака це був значний моральний удар. Тобто при всій загальній обмеженості, відставний полковник Павло Енгельгард мав певний рівень культури і навіть оплачував навчання малярству Тараса Шевченка, а не тільки добре вдягав і годував. Перебуваючи у Вільно в 1830 р. Тарас Шевченко брав уроки малярського мистецтва у провідних майстрів, багато вчився і навіть закохувався, що свідчить про значну свободу в приватному житті. Все раптово обірвалось з початком повстання у Польщі, коли Шевченка нарівно з іншими кріпаками-челяддю етапом взимку 1831 р. перевели до Петербургу, куди втік його пан Енгельгард на подальше проживання. Тільки після тривалих умовлянь Шевченку вдалось добитись від пана-дідича поновити навчання малярству, але тепер Тарас Шевченко став працювати підручним у цехового майстра Ширяєва, а зароблені ним гроші діставались пану.
Таким чином у віці 18 років з 1832 р. Тарас Шевченко розпочав свою фахову працю маляра і хто знає, як би склалась його подальша доля, якби не щаслива зустріч і знайомство з земляком Іваном Сошенком влітку 1835 р. Через нього Шевченко увійшов до кола друзів українського письменника Євгена Гребінки і що найважливіше – завів знайомства з відомим російським поетом Василем Жуковським та знаменитим художником Карлом Брюлловим, які прийняли безпосередню участь у звільненні з кріпацької неволі Тараса Шевченка. Про лотерею з портретом Жуковського, намальованого Брюлловим, щоб зібрати гроші на викуп у сумі 2500 рублів загально відомо, але чому всі ці білети викупило виключно царське сімейство – залишається черговою загадкою в долі Тараса Шевченка. Головне, що на 25-тому році свого життя 22 квітня 1838 р. Тарас Григорович Шевченко позбувається свого кріпацького стану і стає вільною людиною.
І тут з Тарасом Шевченком трапляється диво перевтілення з поскрибованого кріпака-невільника у справжнього великосвітського лева і такого дуже вишуканого денді, чому сприяють його мистецький хист, добрі заробітки та близька дружба з Карлом Брюлловим, що відкривало перед Шевченком всі великосвітські салони Петербургу. Проте нерозважливе великосвітське життя Тараса Шевченка нічим не позначалось на продуктивності його навчання в Академії мистецтв малярству, а поза тим він розпочав активну літературну діяльність. Зробивши перші спроби в 1837 р. Тарас Шевченко уже в 1840 р. уклав і видав першу невеличку збірку своїх поезій, яку назвав «Кобзар». Багато нових поезій пише Шевченко у 1841 р., а в 1842 з’являється друком знаменита поема «Гайдамаки». В одному своєму листі поет, згадуючи, як з його «Гайдамаків» насміхаються російські критики, пише: «Зовуть мене ентузіястом, сиріч дурнем. Бог їм звидить. Нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе».
З невідомих причин, але скоріше всього через нестачу коштів і борги, у Шевченка зривається поїздка до Італії для вдосконалення в малярському мистецтві у 1843 р., через що він вирушає у тривалу подорож по Україні. Скрізь Тараса Шевченка зустрічають з великою пошаною, бо його поезії вже добре відомі українській громаді і освічені панночки декламують їх напам’ять. Подорожуючи по маєтках, змальовуючи портрети їх власників і тим заробляючи, Тарас Шевченко завів багато нових знайомств з яких найвагомішими були: знайомство в Києві з Пантелеймоном Кулішем, а пізніше в Яготині – з княжною Варварою Рєпніною. За цей час побував Шевченко на батьківщині в рідній Керелівці, бачився з родиною, а ще об’їздив історичні місця: Чернігів, Суботів, Хортицю. Враження від цих відвідин лягли в поезії «Розрита могила» і «Чигирин». Княжна Варвара Рєпніна так писала в одному своєму листі про Шевченка: «Розповідали, що він багато перетерпів, що він страшним досвідом купив право громити сильних».
Повернувшись в лютому 1844 р. до Петербургу, Тарас Шевченко швидко надолужує упущене в навчанні і 25 березня 1845 р. завершує свою фахову освіту в Академії мистецтв, одержує документи і знову вирушає в подорож по Україні. Знову мандрує по різних куточках любого краю і як минулого разу у вересні приїздить до Керелівки, де 26 числа справляли храмове свято. Там Шевченко пробує одружитись на молодій попівні Федосі, дочці о. Григорія Кошиця, проте сватання вийшло невдалим, тому що бувший кріпак і наймит видався батькам не пара донці. Попівна навпаки вподобала гарного і освіченого Шевченка, глибоко переживала трагічне розлучення і пізніше збожеволіла. Боляче вразила відмова також й Тараса Шевченка, якого незабаром через сильну застуду опосіла тривала недуга. Проте та ж недуга і, ясна річ, враження від перебування в Україні, сприяли особливому натхненню Тараса Шевченка в написанні нових поетичних творів.
За дуже короткий період з під пера Тараса Шевченка вийшли такі видатні і великі речі, як поеми «Єретик» і «Невольник», містерія «Великий Льох», поема «Наймичка» і бунтівна ода «Кавказ». З’являється пророче «Дружнє посланіє і мертвим, і живим, і ненародженим землякам», далі – більше: Шевченко пише «Холодний Яр», «Минають дні», «Три літа» і під кінець року на Різдво в Переяславі в дуже тяжкому від хвороби стані 25 грудня 1845 р. створює свій величний «Заповіт».
Всю довгу зиму поет був прикутий до ліжка, але доля вберегла цього разу митця і він поволі став одужувати.
В квітні 1846 р. Тарас Шевченко переїздить і оселяється в Києві, де намагається влаштуватись до Університету Св. Володимира викладачем малювання, бо якраз звільнилась вакансія. Майже одразу Шевченко потоваришував з молодим істориком Миколою Костомаровим, вченим Миколою Гулаком та студентом Василем Білозерським, які знайомлять митця з створеним ними в січні 1846 р. «Товариством св. Кирила і Методія». Яке місце посів Тарас Шевченко в діяльності братства залишається нез’ясованим, проте біди зазнав саме за участь в цьому товаристві. По суті вся революційна діяльність товариства зводилась до балачок про вільнолюбство і палких промов про утворення рівноправного слов’янського союзу без пригноблених націй і рабства. З своїми поглядами братчики не дуже крились, виказували на людях через що їх неодноразово застерігали знайомі.
Весь 1846 р. Тарас Шевченко продовжує подорожувати по Україні, побував аж на Волині, на полях Берестечка, змальовував Почаївську Лавру та інші пам’ятки старовини. Шевченко активно намагається зайняти посаду вчителя малювання в Київському Університеті, вишукує протекції, тому що має багато конкурентів на цю посаду. Скоріше всього з відти й веде свій початок провокація з шпигуванням і доносом студента Олексія Петрова, тому що всі данні вказують на ретельно сплановану акцію недоброзичців Шевченка, а не на випадкову імпровізацію. Студента О.Петрова явно спеціально поселили 1 листопада 1846 р. через стіну з помешканням Миколи Гулака, де часто збирались для розмов учасники Братства Кирила і Методія. Проте Петров не просто підслуховував чи шпигував за братчанами, але видаючи себе за республіканця в поглядах, він здобув довір’я у Гулака і той дав почитати статут братства і кілька поезій Шевченка, а саме поему «Сон» та «Посланіє до земляків». Все це О.Петров одразу передав до рук куратора київської шкільної округи генерала О. Траскінові, а вже потім за його особистою вказівкою написав донос в «трєтьє отдєлєниє», тобто до політичної поліції царської Росії.
Новий невольничій термін розпочався у Тараса Шевченка 5 квітня 1847 року і тягнувся довгих 10 років принизливої солдатчини в далекій глухій місцині за Уралом з 1847 по 1850 рр. в Орській фортеці, а далі по 1857 р. – у Новопетровському укріпленні на півострові Мангішлак, який омиває Каспій. З усіх заарештованих в справі Кирило-Методієвського братства, Тарас Шевченко був покараний найсуворіше і виключно за свої поетичні твори, тому що у вироку самим царем була зроблена категорична заборона «писать и рисовать». Невимовно важкими були роки заслання для Тараса Шевченка як морально, так й фізично, бо він погано переносив гарячий пустельний клімат Казахстану.
У 1848 та 1849 роках Шевченко був залучений до участі в дослідницьких експедиціях по Кос-Аралу (сучасне Аральське море), а в 1851 р. – на гірське пасмо Кара-Тау в якості художника-топографа. Але потім йому і це було заборонено. Щоб якось обійти заборону, Тарас Шевченко розпочав займатись пластикою, ліпив з глини або ж криючись малював і писав поезії. Найкраще про свої 10 років солдатчини оповів Тарас Шевченко в своєму «Журналі», який завів у 1857 р. одразу після звістки, що його звільнено, де 13 червня записав наступне: «Мені варто було б розпочати свій журнал від часу моєї посвяти в солдатський сан, тобто з 1847 року. Тепер це був би товстелезний і дуже нудний зошит. Пригадуючи всі ці перейдені сумні десять років, я всім серцем радію, що мені не прийшла тоді подібна щира думка завести зошит для нотаток. Що би я занотовував в ньому? Щоправда, впродовж цих десяти років я задарма бачив те, чого не кожний і за гроші побачити зможе. Але як я дивився на все те? Як арештант дивиться крізь віконні грати в’язниці на весільний почет. Найменший спогад про пережите і бачене в продовж цього часу кидає мене в дрож. А що було б, якби я занотував цю жахаючу декорацію і тих бездушних, брутальних лицемірів, з котрими мені довелось розігрувати цю жахливу, монотонну десятилітню драму? Повз, пройдемо повз мого минулого, моя підступна пам’ять. Не потривожимо серця любого друга недоречними спогадами, забудемо і пробачимо обмежених покривдників наших, як пробачив всемилісний чоловіколюб своїх жорстоких мучителів. Звернемось до світлого і затишного, подібно до нашого українського осіннього вечора, й занотуємо все побачене і почуте все те, що серце наговорить». (Переклад з російської мови текстів «Журналу» тут і далі мій – Б.Г.).
Нарешті 21 липня 1857 р. надійшов наказ про звільнення Тараса Шевченка, але повернення до Петербургу затягнулось аж до 27 березня 1858 р., чому сприяло багато причин, одна з яких стала чергова невдала спроба одружитись на молоденькій акторці Катерині Піуновій.
Від червня 1858 р. Тарас Шевченко мав власне невеличке помешкання у Петербурзі при Академії мистецтв, де і зустрів 1859 рік. Підірване здоров’я потребувало лікування і Шевченко домігся дозволу «для поправки здоровья» щодо поїздки на рідну Україну. В червні 1859 р. він добрався до рідні в Керелівці і з сумом побачив, що ніхто з його близьких не зумів вирватись з нужденного селянського життя.
Багато прикрощів завдав поетові прискіпливий поліційний нагляд за ним, через що він був змушений вже у вересні повернутись до Петербургу, де активно зайнявся видавничою діяльністю. Тут варто знову звернутись до «Журналу» Тараса Шевченка і навести ще одну важливу цитату з нього від 1 липня 1857 року: «Дивним по при все є всемогутність покликання. Я добре розумів, що малярство – мій майбутній фах, мій щоденний хліб. І замість того, щоби вивчати його глибинні таємниці, та ще й під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я складав вірші, за які мені ніхто й гроша не заплатив і через які, врешті-решт, я позбувся волі і які, не зважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все ж продовжую потихеньку складати. І навіть задумуюсь іноді про їх тиснення (зрозуміло, що під іншим ім’ям) оцих зарюмсаних, худорлявих своїх дітей. Справді, дивним видається оце невгамовне покликання».
В цих словах поета виражена вся його сутність, як митця і творця. Він був саме таким тому, що не міг і не хотів бути інакшим. Дуже точно охарактеризував Шевченка в одному з своїх листів до братчан Василь Білозерський: «Яку геніальну людину ми маємо в Тарасі Григоровичу, бо тільки геній за поміччю одного глибокого почуття має хист угадувати потреби народу й навіть цілого віку, до чого без поетичного і разом із тим релігійного вогню не приведе жадна наука ані знання».
А сам Тарас Шевченко тоді ж у 1847 р. чітко сформулював своє кредо: «А на москалів не зважайте: у них народ і слово – і у нас народ і слово». І з того можна зрозуміти, чому останній рік свого життя поет присвятив виданню і розповсюдженню свого українського «Букварика».
Шевченко ще продовжував мріяти про придбання хатинки над Дніпром і вкотре невдало пробував побратись шлюбом з кріпачкою Ликерою Полусмаковою, яка по часі присвятить всю себе догляду за могилою Великого Кобзаря. Проте здоров’я поета було сильно підірване тим, що ні життя його не шкодувало, ні сам Шевченко не пильнував.
В останні дні свого земного буття Тарас Шевченко чекав і переймався щодо царського маніфесту про звільнення селян з кріпацької неволі, проте в очікувану чергову річницю царювання Олександра ІІ, яке відзначали 3 березня, – його проголошення не відбулося. Шевченко цієї радісної для нього вістки так і не дочекався. Через шість днів поету виповнилось усього 47 років, а наступного дня 10 березня 1861 р. його багатостраждальне серце зупинилось. І з того моменту воно навічно забилось в грудях кожного українця, вірного нащадка свого роду-племені і любої батьківщини з величною назвою – УКРАЇНА.

2002 р. м. Львів, Богдан Гордасевич

 

 

З нагоди наближення 20 000 перегляду цього матеріалу хочу зазначити ще і ще раз: я не маю бажання ні ображати Тараса Шевченка, ні якось зайве звеличувати його різними надуманими фальсифікаціями, а я наводжу гіпотезу, яку вважаю дуже близькою до реалій, які відбулись. Ще і ще раз наголошую, що є правда - Правда Життя і це для мене є головним! Важить тільки, як все було насправді - більше нічого! Мене смішить і злостить, коли Правду починають трактувати як "подобається" - "не подобається". Краще провести наукову експертизу, зробити дослідження документів тощо. Я особисто довго обдумував цю тему і не одразу зрозумів хто був справжнім батьком Тараса, але коли визначився, тоді для мене  всі колізії з біографії  Пророка лягли в одну чітку логічну послідовність. І власне саме на відзначенні 200-ліття Тараса Шевченка я несподівано для себе зрозумів і визначився, що його батьком був Микола Павлович Романов - цар Микола І.  Для мене то є тепер цілком однозначно. Кому це не довподоби - це його особисті проблеми, а не мої і тим паче не Тараса Шевченка та його реальної біографії. Від себе додаю таке, що я - Богдан Гордасевич, як автор гіпотези, доводжу до бажаючих досліджувати детально данну тему,  що прошу ласкаво - я не заперечую. Я те, чого хотів, дізнався і більше цією темою не переймаюсь. Дозволяю всім все що забажають додавати і досліджувати.  Документів не видаю, тому хто як знає, так най і мудрує.

Також зазначу, що матеріал я не переробляв з моменту, коли його тут виклав, а це було давно, тільки дописував поскриптуми і зараз 10 серпня 2014 р. роблю цю передмову.


Невідомий Шевченко

Сьогодні 10 березня 2004 р. я не зміг за особистою традицією побувати коло пам’ятника Шевченка через повну відсутність грошей навіть на дорогу до міста, тому я вирішив відзначити роковини смерті Тараса Шевченка іншим чином. В мене давно вже виникла одна гіпотеза стосовно родоводу Шевченка доволі оригінального характеру. Я навіть не дуже поспішав її оприлюднювати через певну скандальність і поділився тільки з мамою ще за її життя (письменниця Галина Гордасевич). Мама поставилась до моєї ідеї доволі спокійно і сказала, що можна було б про це написати. Минуло вже років 7-8, якщо не більше, відколи я до цього додумався: чи справді Тарас Шевченко походить з простих селян? Занадто вже дивна його біографія, як для простого кріпака.
Пригадую, що я прочитав перед тим товсту книгу з біографією Шевченка радянського взірця доволі тупу і цікаву тільки певною кількістю фактажу. Читав довго, тому що було нудно, зате для аналізу мав час. А потім мені випадково попала в руки книга про біографію Тараса Шевченка нерадянського дослідника П.Зайцева, яку я до цього часу всю до кінця не дочитав, але там мене вразила фраза про те, що Карл Брюллов чомусь дуже сильно наголошував на благородстві рис обличчя Шевченка. І тут я подумав, що в той час розквіту живопису і науки про фізіономістику художники як ніхто інший добре розумілися на родових рисах людей, тому захоплення Брюллова було далеко невипадкове: він побачив схожість в рисах Шевченка з кимсь добре йому відомим, тому і так захоплювався, навіть тішився знайомством з Шевченком і не просто допустив до себе в якості учня, а подружився на рівних. Тут щось значно глибинніше приховано, чого ми не знаємо.
Мені завжди подобалось займатись аналітикою, тобто продумувати можливі невідомі данні за відомими незначними фактами. Як кажуть: по кігтях лева пізнають. Тут я пригадав ще одну важливу аналогію, над якою довго бився ще з шкільних часів, а саме про долю Ломоносова: не міг я повірити в тогочасну трактовку простого з народу генія з Холмогор, який добився визнання і доступу до самої цариці Катерини тощо. Ключик був у фізіологічній подібності Ломоносова до царя Петра І, після чого я проаналізував дату народження Ломоносова і побачив, що воно припадає майже рівно через 9 місяців після подорожі Петра І до Архангельська через ті самі Холмогори. Що цар Петро був добрим гулякою по жіночкам загальновідомо, тож ніхто не здивується дізнавшись, що він мав інтимні стосунки з якоюсь простолюдинкою там, де зупинявся в Холмогорах, а коли Ломоносов підріс і всі побачили його схожість з царем, то він узяв та й пішов до Санкт-Петербургу шукати ліпшої долі до родини свого тата. І знайшов.
Тепер перейдемо до Тараса Шевченка, доля якого дуже аналогічна до Ломоносова за трактуванням: кріпацька дитина вийшла в люди своїм лише генієм. Варто вказати, що Ломоносова так офіційно не був визнаний сином Петра І, тому його успіхи так само приписувались його геніальності. Далі загальновідомо про значну кількість позашлюбних дітей від вельмож різних рангів по всій Європі, що мали повне визнання з народженими в шлюбі по крові батьків. Але ще багато важило визнання батьківства офіційно, що робило позашлюбних дітей майже рівними за статусом з народженими в шлюбі. Тобто можливим були суперечки стосовно спадщини й інших прав, тому з цим не дуже поспішали. Але коли верхівка суспільства мало не до половини складали позашлюбні діти, то вони легко приймали до свого оточення подібних до себе байстрят тільки за зовнішніми ознаками фізіологічної схожості з вельможною особою і реальної можливості батьківства. Байстрюками, зокрема, були і пан Шевченка – Енгельгард, і його побратими Пантелеймон Куліш, а також Микола Костомаров.
Про позашлюбне походження Тараса Шевченка можливо знали чи здогадувались його біографи, але всі вони були українофілами і тому допускати думку, що батьком Шевченка насправді є москаль було для них антиприродньо. Водночас всім москалям-дослідникам теж було не з руки доводити шляхетське коріння Шевченка з великокняжої родини, тому чи свідомо, чи підсвідомо тема можливого позашлюбного походження Тараса Шевченка всіма обходилась стороною. І даремно, тому що багато опосередкованих подій свідчать про дуже поважне батьківство Тараса Шевченка щонайменше великокняжого кола близьких до царської родини. Принаймні чому всі гроші за лотерею викупила саме царська родина? І жодному іншому поясненню не підлягає та легкість, з якою Тарас Шевченко увійшов до великосвітських салонів Санкт-Петербурга, що для простого справді сина селянина-кріпака було неможливо навіть при фантастичному багатстві, яскравим свідченням чому є ставлення до купецького класу, яке насправді було низького походження, - зневажливе та утримування від нього на обов’язковій дистанції.
Від самого дня народження Тарас Шевченко генетично поводився не так, як його брати і на все життя він від них відрізнявся власне за природньою обдарованістю, можливо, що відрізнявся він і зовні. В усякому випадку хоч батько не був надто суворий до малого Тараса, проте перед смертю він його одного залишив без частки спадщини прикрившись словами, що тому його спадщина нічого не значитиме. Доволі дивне, м’яко кажучи, обгрунтування свого прикрого вчинку. Відповідно він позбавив малого Тараса всіх прав на майно, отже він спровокував мачуху на погане ставлення до свого сина, який просто почав блукати по людях. Таким вчинком батько явно не визнав Тараса Грушівського-Шевченка своїм сином. Напевно він мав на те вагомі підстави і справжнього батька треба шукати серед гостей чи подорожніх в маєтку Енгельгарда в травні-червні 1813 р. Зауважимо, що мати Шевченка в цей час була молодиця, що називається в розквіті своєї краси, отож повністю могла приглянутись своєю природною свіжістю великосвітському пану. Треба також зауважити, що її чоловік займався промислом чумакування і влітку вдома взагалі не був, тому жінка ніяк не могла зачати дитину від нього.
Варто звернути увагу на те, що темі байстрят та безчестя української дівчини москалем у творчості Шевченка надано аж занадто багато значення, тобто воно кревно зачіпає долю Тараса Шевченка особисто, а не тільки через трагічну долю його дитячого кохання Оксани. Тема долі байстря і підступного пана-москаля є наскрізною в творчості Шевченка, особливо варто звернути увагу в поемі „Катерина”на момент сцени зустрічі пана з матір’ю і дитиною з одночасним впізнанням і невизнанням свого сина. Певним чином тут можна бачити причину дивного поводження Енгельгарда, який спочатку дуже гарно поставився до Тараса, як тільки той появився у маєтку і швидко з прислуги на кухні став елітним козачком, майже членом родини.
У період перебування у Вільно Тарас взагалі гарно вбирався, залицявся до панянок і йому навіть оплачували навчання малярству. Він мав навіть кишенькового годинника - велику розкіш на той час. Важко пояснити подібне ставлення інакше як до дитини благородного походження, хоч і позашлюбного. Переїзд до Санкт-Петербурга погіршило становище Тараса Шевченка саме через те, що його батько не хотів з ним знатись, а пан Енгельгард сподівався на компенсацію витрат на Шевченка, тому й відмовився відпускати його на волю просто так, без грошей на одне клопотання Карла Брюллова. З іншого боку неморальне ставлення батька до своєї дитини спричинило до підвищеної турботи про неї охоронців моралі при царському дворі в особі поета Жуковського та інших. І варте особливої уваги, що всі лотерейні білети до одного були викуплені царською родиною - тобто його визвопили з кріпацтва завуальовано суто родиною, без допуску якогось жертодавця з сторони! 
Також можна здогадатись, що фізіологічний батько ставився з певним презирством до хохлів, тому не схотів признатися до власного “хахльонка”, але цим він спровокував у Шевченка агресивне і навіть епатуюче виказування свого етнічного походження. Якщо він в молоді роки вдягався виключно за сучасною великосвітською модою і поводився відповідно, розмовляючи доброю російською мовою, то в подальшому він все більше демонстративно вдягається у вбрання українського строю і розмовляє по українські, зокрема, просить свого брата по матері Йосипа писати йому листи не російською, а рідною мовою.
Нарешті про благородне походження Тараса Шевченка говорить покарання "в солдати" де він був нарівні з іншими дворянами, покараними за злочини різного характеру. Простого смерда, звільненого кріпака цар за брутальність до його особи спровадив би на каторгу без зайвих роздумів, а тут традиційне для дворян-штрафників перебування в ранзі солдата і служба у віддаленій місцині.
Про кохання княжни Рєпніної до Тараса Шевченка і їх можливий шлюб теж варто згадати, як ще один промовистий факт його шляхетного походження. До нерівного це було неможливо однозначно.
Тобто коли багато хто з плебеїв розбагатівши починали приписував собі шляхетне походження, то з Тарасом Шевченком ситуація цілком протилежна: він був дуже знатного походження, але не афішував того, навіть цурався. Звичайно довести це важко, хіба що експертиза на ДНКа може дати чітку відповідь, проте варто визнати вже зараз, що нічого ганебного в тому нема і не може бути, якщо Тарас Шевченко був позашлюбним сином якогось москаля-панича, особливо якщо той з царської великокняжої родини. Все одно Шевченко був, є і буде генієм українського народу.

Богдан Гордасевич

P.S. Як доказ може бути поема Тараса Шевченка “Катерина”, присвячена Жуковському: зміст прозоро-автобіографічний, а приурочена вона якраз до звільнення з кріпацтва. І там чітко вказано на пана, який не визнав своєї дитини. Жуковський був виховником майбутнього імператора Росіі Олександра ІІ, що був молодшим від Шевченка на 4 роки, отож наявність позашлюбного рідного старшого брата у "престолонаследника" була досить проблемною ситуацією для царської родини.


2 P.S. У своїй автобіографії Шевченко вказав, що став сиротою по смерті матері у 8 років, хоч його офіційний батько був на той час ще живим.  І ще раз наголошую, що батько з усіх своїх дітей єдиного Тараса залишив без спадщини з чітким визначенням причини. Селянин не міг обділити власних дітей задля байстрюка - однозначно.

 

3 P.S. Зверніть на родову тотожність будови черепів Шевченка з Олександром ІІ і особливо це помітно з Олександром ІІІ - дуже високі лоби і залисини. А з лицем Миколи І повна тотожність!

 

4 P.S. Як відомо великий російський поет Олександр Пушкін є онуком раба-мурина, а великий російський письменник Микола Гоголь є чистокровним українцем. А класик української літератури Марко Вовчок насправді є етнічно росіянкою. Ну і що з того? Для життя важливим стає сам вчинок і його наслідки, а не його передумови.

 

5 P.S. Нещодавно увагу привернув той факт, що матір Тараса Шевченка поховано в саду коло їх хати. Не на цвинтарі! На тодішні часи це явна вказівка на причину смерті - самогубство. Церква вважала подібну смерть через самогубство дуже гріховною і тому покійника хоронили без священника і виключно позацвинтарем православних. Тема зовсім не досліджена, хоча в творчості Шевченка досить багато описана, що також явно має особисті причинни. Зокрема в поезіях "Причинна", "Слепая" тощо.

 

6 P.S. Чимало є підстав вважати, що всі спроби одружитись для Шевченка виявлялись невдалими через таємні підступи третього відділення жандармів, щоб він не мав законних нащадків, що і сталось.

 

7 P.S. А хіба не цікаво дослідити той факт, що викуплений виключно царською родиною портрет Жуковського було намальовано Брюловим аж через 3 роки потому, як Шевченко вже отримав свободу!

 

 

Ще цікаво знати: "Николай I - российский император с 1825, родился 25 июня 1796 года... Третий из пятерых сыновей императора Павла I, великий князь Николай Павлович не мог рассчитывать на российский престол, и это наложило отпечаток на его воспитание и образование. Его воспитатель Ламсдорф оказывал на ребенка постоянное моральное давление и даже допускал телесные наказания. Впоследствии Николай вспоминал о своем воспитании со смешанным чувством, а свое образование считал абсолютно неудовлетворительным... Военизированная атмосфера Петербурга с ранних лет определила увлечение Николая военным делом, особенно тем, что касалось его внешней, парадной стороны. "

 

Тобто в червні 1813 Миколаю виповнилось 17-ть! Самий час для романтичного флірту! А пильнували його досить поганенько. Дослідники, порівняйте москаля з картини Шевченка "Катерина" з портретом Миколи 1, де і сам Шевченко фігурує - це ж сімейний портрет!

 

 

 

мені надіслали такий документ

 

Новый комментарий:
'"Учите матчасть!" (С)
1846 р., грудня 23. Свідоцтво про народження, видане Київською духовною консисторією Т. Г. Шевченкові


Свидетельство


По указу его императорского величества, из Киевской духовной консистории, дано сие за надлежащим подписанием и приложением казенной печати художнику императорской Академии художеств Тарасу Григориеву сыну Шевченку в том, что рождение и крещение его в метрической книге Звенигородского уезда села Моринец при Богословской церкви под № 10 записано следующими словами: «Тысяча восемьсот четырнадцатого года февраля двадцать пятого числа, у жителя села Моринец Григория Шевченка и жены его Агафии родился сын Тарас, молитвовал и крестил того ж месяца двадцать восьмого числа Богословской церкви священник Алексей Базаринский, воспреемником был Григорий Иванов Дяденко, села Моринец житель.'

От         natali.kravtsova
К очерку     Тарас Шевченко – пророк України

 

Ось я віднайшов офіційну версію біографії Т. Шевченка

на http://ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81-%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE/57920/%D0%91%D1%96%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D1%84%D1%96%D1%8F-2


    Шевченко Тарас Григорович
        (1814-1861)
        поет, художник, мислитель
        Народився майбутній великий поет України 9 березня (25 лютого за ст. ст.) 1814 року в селі Моринці Звенигородського повіту на Київщині в родині селян-кріпаків Григорія Івановича та Катерини Якимівні Шевченків. З цього села походила мати поета, кріпачка пана Енгельгардта. Сюди після одруження, за розпорядженням поміщика, переселилися вони з Кирилівки на короткий час. Під час цього переселення у них народився син Тарас. У 1816 році родина Шевченків повертається до рідної Кирилівки. У цьому селі проминуло все дитинство нашого поета, з ним пов’язані всі перші його дитячі спогади і життєві враження. «І ось стоїть переді мною наша убога, стара біла хата з потемнілою солом’яною покрівлею та чорним димарем, а коло хати на причіпку яблуня з червонобокими яблуками, а круг яблуні квітник — улюбленець моєї незаміжньої сестри, моєї терплячої, моєї ніжної няньки! А коло воріт стоїть стара розлога верба з засохлим верхів’ям, а за вербою — клуня, омочена стіжками жита, пшениці й різного, всякого збіжжя; а за клунею косогором піде вже сад! Та який сад!.. густий, темний, тихий, одне слово, іншого такого саду немає на цілому світі. А за садом левада, а за левадою долина, а в долині тихий, ледве журкотить, струмок, оброслий вербами й калиною та окутаний широколистими темно-зеленими лопухами; а в цьому струмку під навислими лопухами купається опецькуватий білявий хлопчик...» До смерті матері (у 1823 р.), живучи під її опікою, здається, що хлопчик і горя не знає. Опісля ж, почалися ті життєві невзгоди, які переслідували Тараса до самої могили. У овдовілого батька на руках лишається п’ятеро дітей, Микита, Катерина, Тарас, Ярина та Йосип, а згодом у їхню хату ввійшла мачуха зі своїми трьома малолітніми дітьми. З гірким болем згадуватиме пізніше поет цей період свого життя: злидні, сварки, несправедливість, знущання. У 1825 році помирає батько, висловивши знаменне пророцтво щодо майбутнього сина: «Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе». Після смерті батька, малого Тараса віддали в школу до сільського дяка, де він вчився читати й писати, засвоїв часослов і псалтир. Наука йому давалася легко, але відзначався він непосидючістю й норовливістю, за що часто бував битим. Уже з дитячих років виявляється в ньому надзвичайна допитливість розуму, особлива вразливість натури. Наймилішим же заняттям для нього, що перетворювалося на справжнє свято, були оповіді про минуле. Він міг слухати їх годинами, живо уявляючи ті картини й події. Батько Тараса Григоровича був грамотний і досить обізнаний як для свого середовища, відзначався побожністю. Часто й охоче він переказував житія святих та подвижників благочестя. Інший характер розповідей був у діда Івана — живого свідка Коліївщини. Герої його оповідань були добре відомими людьми, а події ще не стерлися з народної пам’яті. Безсумнівно, це не могло не позначитися на формуванні та творчому розвитку майбутнього поета. Тоді ж проявляється неабиякий його хист до малювання. Вуглиною чи крейдою малював він на стінах, дверях, дошках, де тільки можна було вмістити образ, що поривався на волю з дитячої уяви. Наснажений цією пристрастю і втративши всяке терпіння зносити знущання дяка Богорського, Шевченко робить спроби влаштуватися в науку до малярів у Лисянці, Тарасівці, наймитує згодом в кирилівського священика Кошиця. З 1828 року Тарас деякий час живе у хлипнівського маляра, той, запримітивши його меткість, залишає при собі у прислуги. Незабаром від’їхав на батьківщину сам поміщик і доля поета була вирішена: він був переведений до пана у кімнатні козачки. Вигадуючи вільні хвилини, хлопець копіює лубочні картини суздальської школи, що прикрашали панські покої. Відомий факт, як заставши одного разу свого козачка за таким заняттям, Енгельгардт наказав влаштувати тому екзекуцію, за те, що насмілився малювати вночі, запаливши свічку. З Вільна Енгельгардти поїхали до Варшави. Там його віддали в науку до якогось покоєвого маляра, який, розгледівши в юнакові великий талант, порадив панові віддати його відомому митцю Францу Лямпі молодшому. У 1830 році у Варшаві вибухнуло повстання, що змусило Енгельгардта покинути її разом із своєю челяддю і виїхати до Петербурга. Вісімнадцятий рік свого життя поет зустрів уже в непривітній, вологій, закутій в граніт і оповитій туманами північній столиці. Спогади про Вільно й Варшаву, про малярські студії видавалися далеким сном. Тараса уже ні на хвилину не полишає бажання навчитися «божественного мистецтва». Він ублагав пана віддати його («законтрактувати») на чотири роки живописцю В.Ширяєву для подальшого навчання, аби мати у майбутньому свого дворового художника. У 1836 році термін контракту закінчився, але Шевченко залишається в нього вже як найманий робітник-підмайстер. Завантаження приходиться терпіти хлопцеві нещадні. Помалювати для себе, дати відпочинок душі — на це просто немає часу. Але нестримне бажання стати справжнім художником змушувало вишукувати всякі можливості. Коли настав сезон білих ночей, уриваючи години від сну, заходив Тарас у літній сад і змальовував там скульптури. Це був період надзвичайного творчого піднесення митця. Саме в цей час він робить і перші поетичні спроби — з’являється балада «Причина». Під час таких етюдів відбулася його перша зустріч із своїм земляком — художником І.Сошенком. Вона мала надзвичайно важливе значення для подальшої долі Тараса Григоровича. І.Сошенко знайомить його з Є.Гребінкою, дістає дозвіл відвідувати вечірні класи Товариства заохочення художників, а пізніше зводить з уславленим художником, професором Академії художеств Карлом Брюлловим. Підневільне становище молодого талановитого художника хвилювало його петербурзьких друзів. У перших числах квітня 1837 року К.Брюллов розпочав працю над портретом В.Жуковського. Цю роботу передбачалося розіграти в лотереї і на зібрані кошти викупити художника. У квітні 1838 року було розіграно лотерею, панові Енгельгардту вручена величезна на той час сума — 2500 карбованців, і 22 квітня підписано документ, яким поміщик надавав Шевченкові волю. А з наступного дня він уже відвідував рисувальні класи Академії і скоро став одним з найулюбленіших учнів К.Брюллова. Час навчання в Академії художеств стає періодом остаточного формування його естетичних і суспільних поглядів, становлення його як поета і художника. В Академії художеств Шевченко успішно виконував навчальні завдання і завжди отримував високі оцінки за свої роботи. Рада Академії тричі нагороджувала його срібними медалями другого ступеня. У квітні 1840 року з’являється друком «Кобзар», що став переломною віхою не тільки в творчому житті поета, але і в житті всього українського народу. Журнали та газети Петербурга одразу ж помістили рецензію на цю книгу. Усі вони одностайно відзначили високий талант, неповторну емоційну інтонацію, образність, народний колорит, щирість і самобутність видання. Цей час стає періодом справжнього розквіту геніального митця. З особливим натхненням він малює, пише вірші, багато подорожує. У травні 1843 року разом з письменником Є.Гребінкою поет відвідує Україну. Качанівка, Київ, Катеринослав, Хортиця, Кирилівка — ось лиш деякі села і міста, де побував Кобзар. Тривалий час живе в Яготині, у маєтку князя Рєпніна. Відвідує він і ряд інших міст. У 1844 році виходять друком поеми «Гамалія», «Чигиринський кобзар», «Гайдамаки», альбом офортів «Живописная Украина». Роком пізніше, тяжко захворівши під час чергової подорожі, пише славетний «Заповіт» в Переяславі. Подорожі, зустрічі, читання надихають поета на все нові й нові задуми. У кінці квітня 1846 року він повертається до Києва, де знайомиться з М.Костомаровим, одним з організаторів Кирило-Мефодіївського товариства, бере участь в його засіданнях. Взимку 1847 року здійснює тривалу подорож на Чернігівщину. У березні цього ж року видається таємне розпорядження про арешт Шевченка. 30 травня йому оголосили вирок про заслання в Окремий Оренбурзький корпус солдатом «под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать». З Оренбурга поета відправляють в Орську фортецю. Та попри суворий нагляд і заборону, Шевченко намалював автопортрет і написав ряд поетичних творів для захалявних книжечок. У квітні 1850 року за порушення указу про заборону писати й малювати Шевченка заарештовують і відправляють на півострів Мангишлак. Весною наступного року його зараховують в експедицію для пошуків кам’яного вугілля в горах Каратау. З 1853 року, коли комендантом Новопетровського укріплення став майор І.Усков, що з розумінням і співчуттям ставився до поета, умови його життя трохи пом’якшилися і полегшали. Через рік Шевченко звертається з клопотанням до віце-президента Академії мистецтв Ф.Толстого з проханням порушити клопотання перед урядом про його звільнення. 1 січня 1857 року він одержує листа від дружини Ф.Толстого, в якому повідомлялося, що його звільнено з заслання. Однак розпорядження надійшло сюди лише через півроку 21 липня. 5 серпня з Астрахані Тарас Григорович вирушає до Нижнього Новгорода, де дізнається про нову заборону — право в’їзду до Москви та Петербурга. Щоправда, менше ніж через рік заборону було знято. На початку березня 1858 року він прибуває до Москви, де відвідує О.Бодянського, С.Аксакова, М.Максимовича, Варвару Рєпніну, якій свого часу присвятив поему «Тризна». 27 березня Шевченко прибув до Петербурга, де його радо вітали представники творчої інтелігенції. У червні він одержує окрему кімнату від Академії мистецтв, починає опрацьовувати ті наробки, що зібралися за довгі роки заслання. Вичитує невільничу поезію, трудиться над офортами, відвідує театри, літературні вечори, зустрічається з друзями. Життя поступово набувало тієї повнокровності й інтенсивності, якої так не вистачало поетові, якою він був насильно обділений у найкращі роки свого життя. Влітку 1859 року поет знову вирушає на батьківщину, зустрічається з друзями, ріднею, подовгу живе у них. 15 липня, поблизу Прохорівки, Шевченка заарештовують і відправляють спочатку до Черкас, потім у Мошни, а 30 липня — в Київ, у розпорядження губернатора І.Васильчикова. Звідти, через Москву, він повертається у Петербург. Ностальгія, туга за рідною землею не полишають великого Кобзаря. Восени він звертається до Варфоломія Шевченка з проханням купити матеріал для будівництва хати і знайти ділянку для неї. Влітку 1860 року знайомиться з Ликерою Полусмаковою і, як йому здається, зустрів ту жінку, яку шукав усе життя. Та побудувати сімейне щастя йому так і не судилося. З осені починає різко занепадати здоров’я поета. Та, навіть, хворим продовжує він малювати, писати вірші, листуватися. 25 лютого поет ще одержав вітальні телеграми з нагоди дня народження, а наступного дня, о 5-ій годині 30 хвилин ранку його вже не стало. 28 лютого відбувся похорон Тарас Григоровича Шевченка на Смоленському кладовищі Петербурга, а 10 травня його було перепоховано у Каневі, на Чернечій горі.  

 

 Б.Г.: Як бачимо все досить заплутано:по документам мати то Агафія - то Катерина, а батько Григорій мав прізвище Грушівський, а записаний як Шевченко.

 

 

Твори Тараса Шевченка є тут

http://ukrcenter.com/%D0%9B%D1%96%D1%82%D0%B5%D1%80%D0%B0%D1%82%D1%83%D1%80%D0%B0/19669/%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81-%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE



Обновлен сегодня. Создан 10 июн 2011












  Комментарии       
Всего 1, последний 3 года назад
natali.kravtsova 04 мая 2011 ответить
"Учите матчасть!" (С)
1846 р., грудня 23. Свідоцтво про народження, видане Київською духовною консисторією Т. Г. Шевченкові


Свидетельство


По указу его императорского величества, из Киевской духовной консистории, дано сие за надлежащим подписанием и приложением казенной печати художнику императорской Академии художеств Тарасу Григориеву сыну Шевченку в том, что рождение и крещение его в метрической книге Звенигородского уезда села Моринец при Богословской церкви под № 10 записано следующими словами: «Тысяча восемьсот четырнадцатого года февраля двадцать пятого числа, у жителя села Моринец Григория Шевченка и жены его Агафий 1 родился сын Тарас, молитвовал и крестил того ж месяца двадцать восьмого числа Богословской церкви священник Алексей Базаринский, воспреемником был Григорий Иванов Дяденко, села Моринец житель.
Имя spavedfront






Создан 17 авг 2014